До історії побутування книжкових ілюстрацій у якості самостійних естампних гравюр наприкінці XVI–XVII ст.

Abstract

Становлення вітчизняної ксилографії як самостійного виду мистецтва традиційно пов’язується з появою книгодрукування. Від того часу збереглися лише поодинокі зразки виконаних у примітивній манері естампних гравюр, датованих фахівцями ХVІ ст. Через незначний проміжок часу, починаючи з 20–30-х років ХVІІ ст., самостійні гравіровані аркуші набули загального розповсюдження. До первістків самостійної естампної гравюри слід віднести Святці П. Беринди, ксилографічні аркуші 1626–1629 рр., цикли біблійних гравюр Іллі та Прокопія. Через невеликий проміжок часу естампні гравюри слідом за Україною набули широкого розповсюдження в Москві, незважаючи на негативне відношення до них ортодоксального духовенства. Також гравюри-естампи умовно можна поділити на книжні та некнижні. Першими самостійними датованими українськими ксилогравюрами вважаються чотири фронтисписні зображення апостолів початку ХVІІ ст., авторство яких приписується визначному вітчизняному видавцеві, друкарю та лексикографу П. Беринді. Слід зазначити, що явище доповнення стародруків самостійними естампами-образами кінця ХVІ–ХVІІІ ст. набуло характеру сталої традиції.